КРИТИЧНІ НОТАТКИ ПРО ЗАХИСТ ДОВКІЛЛЯ

21.04.2020

«Найбільшою  помилкою є вважати,

що цей світ врятує хтось, крім нас самих»

(Роберт Сван)

Світ змінюється на очах. Нашими зусиллями і до повної невпізнанності змінюються довкілля, клімат, самі умови нашого  існування на планеті.

Не змінюємось, на жаль, лише ми, люди. За кожні вісім місяців ми “з’їдаємо” річний обсяг відновлюваних ресурсів, але радше скоротимо календарний рік до 8 місяців, аніж зменшимо звичні обсяги їхнього використання. Людство загалом усвідомлює причини і масштаби  екологічних загроз, проте нічого суттєво не міняє в способах задоволення  своїх потреб, перебуваючи в полоні усталених стереотипів і завищених стандартів споживання. Ми п’ятдесят років поспіль відзначаємо День Землі, але всі ці роки той, хто руйнує довкілля, і той, хто його захищає рухаються  кожен своїм курсом.

Держави (за окремими винятками) підтримують правильні ініціативи на кшталт Паризької угоди. Політична доцільність змушує їхніх очільників врешті визнавати очевидні речі. Але «визнавати» ще не означає «діяти». Тож ефективність міжнародних природоохоронних зусиль обернено пропорційна зростанню обсягів міжнародно-правових екологічних зобов’язань. Рівень забруднення довкілля зростає, до катастрофічного стану наближаються морські екосистеми, а дерева брутально знищуються не лише в глибинах бразильської Амазонії, але й в серці екологічно свідомої Німеччини, де Ілон Маск вирішив збудувати перший в Європі завод з виробництва електромобілів Тесла вирубавши 90 гектарів лісу. М’яко кажучи, парадоксальний підхід до поширення екологічно дружніх технологій! Звісно, аби справді перетворити омріяний ним Марс на «другу Землю», треба спочатку Землю перетворити на другий Марс… При цьому його вагітна подруга в одному з інтерв’ю поділилася мрією виростити дитину саме в лісі. Цікаво, вони з майбутнім татком це якось обговорювали?

Клімат страхітливо змінюється, але ”business” діє “as usual”. Підприємці готові дотримуватись екологічних вимог, але не зараз. Колись потім, можливо… Бізнес готовий змінюватись, але так, щоб нічого особливо не міняти в екологічному плані. Адже ринкова економіка, всупереч здоровому глузду, продовжує орієнтуватись на нескінченне економічне зростання і відповідне споживання ресурсів. Обсяг продажів, а не екологічна вартість виробництва, впевнено утримує першість у шкалі соціально-економічних цінностей. Скорочення споживання природних ресурсів завжди має наслідком зменшення “екологічного сліду”, але такий позитив у ринковій системі координат сприймається як тривожний сигнал економічної стагнації і кризи…

Як вписується у цю економічну реальність концепція “циркулярної”, безвідходної економіки”, на яку орієнтує європейців одна з Директив ЄС? Поки що, відверто кажучи, ніяк. Технологічні можливості забезпечення економіки замкненого циклу, безвідходного виробництва не співвідносяться із усталеними господарськими моделями та корпоративними інтересами. Доки виробництво пластику з первинної сировини-нафти, буде вигіднішим за вторинне використання пластикових відходів, запобігання пластиковому забрудненню залишатиметься передусім справою громадських активістів. Звісно, законодавцям будь-якої держави до снаги створити такі правові і податкові умови за яких інтерес виробників пластику до його переробки різко зросте. Але ж на те треба мати політичну волю…

Тим часом Зелені і не Зелені громадяни різних країн страхають одне одного екологічними викликами сучасності. Грета Тунберг, під патронатом непомітних старших товаришів, артикулює загалом правильні речі — ми ж дійсно позичили світ у своїх нащадків, що правда, то правда… Але величезна більшість нащадків, котрі беруть участь у Fridays for Future, після чергової п’ятничної маніфестації повертається до звичного способу життя, де здебільшого нема місця для реального особистого внеску у справу природоохорони (бодай, сортування власних побутових відходів), але вистачає для фаст-фуду, фаст-фешн та інших чинників тиску на довкілля. І Грета їх не питає: “А що кожен з вас робить в інші дні тижня, аби сприяти порятункові світу?”. Краще б всесвітньо відома шведська прогульниця виводила своїх прихильників на висадку дерев, сприяючи в такий спосіб екологічному вихованню відсталих представників попередніх генерацій і дбаючи про екологічне майбутнє однолітків. Однак таке може бути сприйнято як неприпустимий колабораціонізм зі старшим поколінням, котре «вкрало» (як вона сама вважає) Гретине дитинство і має спокутувати свої гріхи. При цьому питання про ресурси і засоби, якими власне забезпечувалось зростання  самого нового покоління, залишається поза дискурсом. Що ж, аби бути переконливою новітня Жанна д’Арк мусить залишатись непохитно агресивною у своєму чорно-білому сприйнятті реальності.

Втім, життя внесло несподівані корективи у добре сплановану  міжнародну кампанію — вектор уваги заскоченого китайською хворобою широкого загалу різко змістився у бік акторів, спортсменів, політиків і монархів, котрі упіймали вірус.  У відчайдушній боротьбі за громадську увагу Гретині піарники напоумили дівчинку проголосити, що вона теж “ймовірно”(!!!) перехворіла. Однак, це одкровення, таке собі розпачливе “me too!”, не зарадило. Так само, як і Великоднє звернення у Твіттері. Sic transit gloria mundi… Проте, ще не все втрачено і Гретиній команді варто дякувати долі, яка сама спонукає до перезавантаження Fridays for Future, аби по закінченні світового епідемічного психозу наповнити це дійство оновленим, раціональним змістом і зберегти громадську увагу.

Тим часом всесвітнє карантинне гальмування господарської діяльності, за ефективністю позитивного впливу на стан атмосфери вже перевершило  Монреальський Протокол. Прогнозується, що в підсумку цьогоріч лише емісія СО² зменшиться на 2,5 мільярди тон, не враховуючи викидів інших небезпечних речовин. Шкода, що це скорочення є суто вимушеним і, на відміну від заходів передбачених Протоколом, скінчиться разом із  пандемічними обмеженнями. Та воно унаочнює масштаби і глибину нашого повсякденного втручання у природні процеси. Може, “відчувши різницю”, ми  переосмислимо і змінимо нарешті деякі наші звички і  способи   задоволення потреб, котрі далеко не завжди є насправді життєво важливими для людей, але спричиняють до життєво небезпечних екологічних наслідків?

 Однак видається, що в Україні таке переосмислення потребуватиме значно більше часу, ніж деінде в Європі. Якщо взагалі почнеться… Захист довкілля в нашій країні, на превеликий жаль, ніколи не належав до реальних пріоритетів державної політики. Екологія незмінно залишалась заручницею економіки попри пост-Чорнобильську дійсність кінця ХХ сторіччя, загрозливе погіршення стану навколишнього середовища у ХХІ сторіччі, і попри те, що сама національна економіка впродовж останніх десятиліть зазнала суттєвих змін.

Новітня історія засвідчує неухильне скорочення інституційної спроможності нашої держави здійснювати ефективну природоохорону, забезпечуючи конституцйне право громадян на сприятливе довкілля. При цьому й самі громадяни в сенсі особистої екологічної відповідальності здебільшого особливо “не напружуються”, вважаючи, що геть усе має робити влада.

Впродовж останніх 10-15 років, після кожного чергового політичного шторму хвилі нових політиків та управлінців наповнювали коридори влади. Попри усякі яскраві відмінності, різні когорти нових державних діячів завжди об’єднував своєрідний “синдром оптимізації” — прагнення будь-що скоротити кількість органів влади без огляду на важливість їхнього існування для повноцінного виконання функцій держави. Державний організм, звісно, має інколи зазнавати хірургічного втручання, однак далеко не всі органи, що видаляються, є рудиментарними, а експерименти з їхньої трансплантації часто створюють більше проблем, ніж вирішують (актуальний приклад -“оптимізація” санітарно-епідеміологічної служби).

“Під роздачу” традиційно потрапляли органи системи Мінприроди. За півтора десятиріччя зі сфери координації профільного міністерства послідовно вивели Держкомітет (нині Агентство) лісового господарства та Держгідрометслужбу, котра має відігравати принципово важливу роль в процесах моніторингу стану довкілля. Державна служба заповідної справи, за наявності в її підпорядкуванні майже п’яти десятків нацпарків, трансформувалась на один з міністерських департаментів (що почасти пояснює фактичне невиконання Закону “Про національну екомережу”).

По тому у міністерства ампутували територіальні органи, а вже перший пост-євромайданний уряд, в ході виконання кліматичних проектів, що фінансувалися коштами продажу Кіотських квот, вирішив ліквідувати Держагентство екологічних інвестицій, котре власне цими проектами опікувалось. Державну екологічну інспекцію спершу загальним мораторієм на перевірки підприємств фактично позбавили можливості здійснювати поточну діяльність, а потім окремим урядовим рішенням запустили в процес кількарічної глибокої реорганізації, необхідність якої аргументувалась корумпованістю інспекції. (Принагідно зазначимо, що екоінспекція, за всіх своїх реальних вад, корумпована не більше, ніж будь-який інший контролюючий орган в нашій країні, однак лікувати  шляхом розтину вирішили саме її).

Всі ці прикрі метаморфози були спричинені небажанням як бізнесу, так і деяких державних органів та установ діяти в умовах виправданих екологічних обмежень. Хіба ж обладміністраціям не зручніше замість відносно незалежного опонента в особі регіонального управління Мінприроди мати справу із власним профільним департаментом? А лісовому господарству хіба не комфортніше під крилом Мінагрополітики (нині-Мінекономіки)? Дарма, що лісу в Україні скоро не залишиться-лісники самі себе контролюють, а економісти (а не екологи) їхню господарську діяльність спрямовують. А хіба не є прикладом єдності прагнень підприємців (зокрема, репрезентованих Європейською бізнес-асоціацією) і держави (в особі Мінінфраструктури) “бліц-криг” 2015 року проти контролю баластних вод? Перемога над демонізованою і деморалізованою екоінспекцією була настільки переконливою, що міжнародно визнані методи перевірки, відсутність яких була основним атакуючим аргументом, не запроваджено й досі. Як досі нічого не чути й про ратифікацію Україною Конвенції МАРПОЛ «Про контроль суднових баластних вод й осадів та управління ними», в додатках до якої ці методи відображено. Втім, чого дивуватись? Не за це ж насправді боролись!

І, нарешті, фінальний акорд. Чергові позачергові минулорічні вибори призвели до формування уряду, котрий комплексно вирішив питання множення природоохорони на нуль приєднанням Мінприроди до Міненергетики. Цю оптимізацію їжака з вужем було здійснено із вражаючою легкістю, попри очевидний конфлікт інтересів. Мезальянс міністерства, що забезпечує специфічні інтереси галузевої господарської діяльності, із органом, котрий реалізує загальнодержавну екологічну політику було укладено зовсім не під акомпанемент маршу Мендельсона, а скоріше в супроводі не менш відомого, але геть іншого за настроєм  твору Шопена. Відтак і коментарі незалежних експертів нагадували реквієм…

Урядовці, звісно, пояснювали спантеличеній громадськості, що це виправдано з огляду на необхідність ефективнішої протидії зміні клімату (енергетика ж головний емітент парникових газів), і взагалі, саме екологія, а не енергетика буде пріоритетом новоутвореного Міністерства енергетики та захисту довкілля. Однак і сама назва цього органу, і персоналії його очільників, і практика діяльності засвідчують протилежне, а саме — цілковиту підпорядкованість національної природоохоронної місії інтересам енергетичної галузі. Навіть сприяння “зеленій” енергетиці виглядає непереконливо — в усьому світі розширення використання відновлюваних джерел спрямоване  на заміщення вугільної генерації, але в Україні під орудою “екологічного” міністерства вона продовжує зростати паралельно із введенням в дію вітрових та сонячних потужностей. Найсвіжіший приклад – план добудови спільно із китайськими інвесторами енергоблоку №6 Слов’янської ТЕС, що працюватиме на низькосортному вугіллі. То це і є належною реакцією на кліматичні негаразди?!

Цікаво, що й самій енергетиці вся ця адміністративно-політична хірургія особливо  не  допомогла — другий уряд парламентської “монобільшості” зіткнувся із кризовими явищами в галузі, котрим перевантажене різними функціями міністерство наразі не може зарадити і які почалися ще до пандемії, на яку нині можна списувати геть усе. Тож справджується припущення, що об’єднанню міністерств не передував жоден кваліфікований аналіз доцільності такого кроку, а  упослідження природоохорони відтак виглядає ще абсурднішим…

Однак, попри всі зусилля, “пацієнт” досі “скоріше живий, ніж мертвий”.  Розбалансовану і фрагментовану систему екологічного урядування ще можна зібрати докупи, якщо насправді, а не “про людські очі” дбати про глобальні і національні природоохоронні інтереси. За відповідального і системного підходу цілком реально вибудувати сильну структуру, що буде спроможна здійснювати справді дієву, а не формальну державну екологічну політику,  адекватно відповідаючи на виклики часу і сприяючи екологічно збалансованому соціально-економічному розвиткові країни. Проте, вже зрозуміло, що навряд чи цим перейматимуться чинний склад парламенту і формовані ним уряди… Та будуть нові вибори і є надія, що виборці не в останню чергу керуватимуться екологічним імперативом, голосуючи за тих, хто послідовно докладає зусиль до розв’язання завдань по-справжньому важливих і для сучасників, і для нащадків.

Інколи спадає на думку, що численні політики, підприємці і просто пересічні агресивні “пофігісти”, котрі ігнорують очевидні загрози і займаються своїми справами “не заморочуючись” власною екологічною відповідальністю, є просто іншопланетянами, що непомітно інтегрувались в людську спільноту.  Саме їхніми зусиллями екологічні негаразди  неухильно набирають  страхітливої актуальності. Виконавши свою руйнівну місію ці істоти певно сподіваються покинути занапащену Землю і телепортуватись на якусь “планету Б”, наприклад, на той таки Марс…

Однак нас, позбавлених і здатності, і самого бажання телепортації, усе ж набагато більше, і ми ще здатні спільними зусиллями зробити так, аби створювані “прибульцями” проблеми вже у відносно недалекому майбутньому відійшли у минуле. Просто кожен має робити для цього, що може. А щось може кожен!

Квітень, 2020 р.

Автор невідомий.