ПУСТЕЛЯ ОКЕАНУ

08.06.2020

Сьогодні, 8 червня 2020 року, з нагоди Всесвітнього дня океанів пропонуємо Вашій увазі невелику статтю, що її було написано майже десять років тому, однак актуальність піднятих в ній питань відтоді лише зросла. Нині на порядку денному стоїть реальна загроза колапсу океанських екосистем… Тож, читаючи подане нижче,  з болем усвідомлюєш, що якби не лише Зелені, а все людство вчасно реагувало на екологічні виклики ним таки й породжені, світ не перебував би нині на межі глобальної катастрофи

ПУСТЕЛЯ  ОКЕАНУ

Коли у 2002 році Україна приєдналась до Конвенції ООН по боротьбі із опустелюванням, широкий загал відреагував доволі іронічно – які пустелі, ми ж бо не в Африці! Однак під «опустелюванням» розуміють будь-яку масштабну деградацію земель, і зовсім небагато часу знадобилось аби українці (зокрема, мешканці південних регіонів) переконалися в актуальності проблеми. З-за винищення лісів, кліматичних негараздів, забруднення і засолення грунтів, ерозії, котрою тією чи іншою мірою нині уражено не менше 57% (!) земель України, руйнуються екосистеми, втрачається біорізноманіття, тисячі гектарів щорічно виводяться із сільськогосподарського обігу. Відтак перспектива перетворення українських краєвидів на марсіанський пейзаж вже не видається аж надто фантастичною…

А от в реальність проблеми спустошення морів і океанів українці, та й мешканці інших районів планети, вірити досі відмовляються.  Даремно! Спровоковані людською діяльністю процеси, що нині спостерігаються у різних куточках Світового океану, страхітливо нагадують опустелювання суходолу із так само загрозливими потенційними наслідками.

Першими з проблемою зіткнулися рибалки років із тридцять тому. Скорочення (і навіть зникнення) рибних популяцій внаслідок забруднення вод та надмірного вилову в Середземномор’ї та Північній Атлантиці неодноразово спричиняло до правдивих економічних «рибних воєн» між європейськими країнами, пошуку болісних компромісів, запровадження квот на вилов. Дедалі жорсткіші правила та обмеження зустрічали відчайдушний опір з боку мешканців тих регіонів, де рибальство є невід’ємною складовою самого способу життя, а морепродукти — основою харчового раціону.

Адаптуючись до нових умов, рибалки з Північної півкулі почали відправлятися на промисел до півкулі Південної, до берегів країн, де квоти та інші обмеження не діяли. Риболовецька експансія здійснювалась, як правило, у «трьох вимірах» — знаряддя вилову  спрямовувались також і на ті глибини, де раніше ловити рибу не було потреби та й засоби не дозволяли. В міру ж виснаження приповерхневих рибних ресурсів, технічного вдосконалення інструментарію та урізноманітнення гастрономічних фантазій гурманів з розвинених країн, дедалі частіше бажаною здобиччю ставали глибоководні види риб, котрі відрізняються від більш поширених не лише ціною і смаком, але й значно повільнішими темпами відтворення популяції.  При цьому глибоководні трали тягнуться дном руйнуючи грунт, небагату рослинність і знищуючи в такий спосіб саме середовище існування глибоководних живих організмів.

Соціально-економічні і, навіть, політичні наслідки таких “експедицій” не забарилися – так, наприклад, сомалійські пірати виправдовують свої дії тим, що європейці спустошили рибні запаси Індійського океану і позбавили африканців роботи та їжі, а перетворити занепалі рибальські селища на морські курорти, як у Європі чи Північній Африці, можливостей не було.

До речі, туристично-курортний бум другої половини ХХ сторіччя також не кращим чином відбився на стані морського природного середовища. Тиск рекреаційної інфраструктури на уразливе морське довкілля є не просто надмірним, а катастрофічно жорстким. Каналізаційні скиди, засмічення, інтенсивне судноплавство здійснюються у масштабах, що несумісні зі спроможністю морських екосистем до спротиву і самоочищення. Найнаочніше масштаби цього антропогенного лиха проілюстровано  відеозйомкою, що її зробив кілька років тому в одному з мальовничих куточків Середземномор’я син славетного океанолога Жака-Іва Кусто. Він зняв певний район морського дна точнісінько з тієї точки, що і його батько на початку 1960-х. Порівняння двох фільмів вражає – там, де дно раніше було вкрите водоростями та мушлями, де від різнокольорових риб мерехтіло в очах, нині  кам’яниста пустка без жодних ознак життя…

Однак, в справі перетворення Світового океану просто на природну місткість із брудною водою, рибалкам і «акулам» туристичної індустрії важко конкурувати із шукачами корисних копалин. Кількість бурових платформ у морі зростає постійно, як і обсяги нафти викачуваної з-під морського дна. Нафтовики, на відміну від саперів, дозволяють собі помилятися не один раз. Екологічну, гуманітарну і соціально-економічну вартість їхніх помилок світ міг нещодавно  оцінити з жахом спостерігаючи за чотиримісячною епопеєю подолання безпрецедентно масштабного витоку нафти у Мексиканській затоці на буровій платформі компанії Брітіш Петролеум. Морська флора і фауна можливо колись і відновиться у забрудненому районі, але в терміни, що їх важко співвіднести із тривалістю людського життя.

Прокладання по морському дну трубопроводів також спричиняє до суттєвої шкоди. Труба ж бо лягає на спеціально підготовлену ділянку, де вже не буде місця морським рослинам та молюскам.

Проте навіть екологічні особливості діяльності морських нафтовиків дещо блякнуть на тлі специфіки видобування діамантів біля узбережжя Південної Африки. Величезне судно тягне за собою спеціальний трал, що просто зішкрібає поверхневий шар донного грунту, котрий в суміші із водою подається трубопроводом  нагору де перемелюється і просіюється в пошуках дрібочок коштовного каміння. Щоб зібрати в такій спосіб бодай кілька каратів треба працювати без упину, перетираючи щодоби десятки і сотні кубометрів породи. Однак працюють, значить фінансово справа себе виправдовує, а знищена екосистема грошового вираження не має…

Втім, в пошуках прикладів плюндрування людиною морського довкілля не обов’язково вирушати до Середземноморського чи африканського узбережжя. В рідному Чорному морі 70% притаманної йому флори і фауни зникли впродовж останніх десятиріч під впливом інтенсивного забруднення, хижацького вилову та інвазії живих організмів з інших частин світу, що потрапили до нього із баластними водами суден. На шельфі з’являється дедалі більше нафто- і газовидобувних платформ із усіма супутніми екологічними загрозами. Активно «освоюється» узбережжя, де швидкість розбудови готелів значно перевищує темпи реконструкції та будівництва нових каналізаційних колекторів та очисних споруд.

Тим часом нагально необхідно не просто докласти усіх можливих зусиль до мінімізації забруднення та інших антропогенних впливів, але й створити низку морських охоронюваних районів (акваторій) з високим природоохоронним статусом. Іншими словами — розбудовувати в різних частинах світу мережі морських заповідників. Міжнародна практика засвідчує обгрунтованість і перспективність саме такого підходу для масштабного відновлення порушених екосистем.

Море — живе, і воно вимагає відповідного поводження із собою. Рано чи пізно воно викидає на берег частину того, що потрапило у його води — і сміття, і нафтопродукти, і уламки кораблів. Так само воно, зрештою, повертає людям і проблеми ними  створені. І в підсумку, не змінюючи усталеного споживацького ставлення до природи, людство  ризикує врешті опинитися між спустеленим суходолом і спустошеним океаном. 

2011 рік